Сиджу в машині й пишу останні новини. Учора ми проводили служіння зцілення в невеликому приморському місті Сінгкаванг (Singkawang).
Дмитро Лео з організаторами служіння в Анджюнгані
Це служіння організували кілька церков. Будівля була переповнена, але ще більше людей було за її межами, на вулиці. Там встановили великий екран і поставили стільці, тож безліч людей змогли взяти участь у служінні.
Загалом усе пройшло добре: ми служили, а Господь зцілював людей. Майже нічого не пам’ятаю зі свідчень, ми дуже втомилися. Пам’ятаю лише, що один хлопець не міг говорити, а після молитви почав щось говорити. Найбільше ми втомилися від дороги. До Singkawang ми їхали машиною 3.5 години, потім 3 години служіння, вечеря — і поверталися назад ще 3.5 години. До готелю ми прибули о 1:00 ночі, о 2:00 я ліг спати, а о 6:00 змусив себе встати, щоб встигнути підготувати одяг, поїсти й знову вирушити в дорогу. Наступне місце нашого крусейду зцілення — місто Анджюнган (Anjungan).
Цікаво ось що. У великих містах Індонезії, де багато туристів, білі люди не рідкість, але у віддалених невеликих містах і селах людина зі світлою шкірою — це «подія». Місцеві розглядають тебе впритул, і всі хочуть сфотографуватися з тобою. Кожен хоче потиснути тобі руку (про дітей я взагалі мовчу… розглядають тебе, як диво). За цю поїздку мене так багато фотографували, що мені вже не хочеться більше фотографуватися.
Тепер про крусейд в Анджюнгані
До міста Анджюнган (Anjungan) ми їхали 1,5 години. На одному з перехресть я побачив великий банер, а на ньому — моє фото з рекламою крусейду. Ой! Не очікував побачити своє обличчя на банері… Якось незвично!
Анджюнган — школа для пасторів із Дмитром Лео
Вдень в Анджюнгані (Anjungan) я проводив семінари у школі для пасторів. Там був найжахливіший звук акустичних систем, який я коли-небудь чув. Мені було цікаво, чи взагалі хтось щось чує, чи всі отримують у дусі. Думаю, багато українських пасторів, почувши такий «звук», подякували б Богові за ту чудову апаратуру, яка в них є. А спека й вологість… сильніші, ніж у джунглях… із тебе просто ллється піт. Річ у тім, що Анджюнган розташований просто на березі моря, до того ж поруч гори, тому там спека й висока вологість.
На заняттях були присутні 200–250 пасторів і один собака. Мені здається, моє вчення сподобалося не лише пасторам, а й собаці, бо вона прибігла також на вечірнє служіння і лягла прямо перед сценою. А коли я почав проповідувати, собака піднялася до мене на сцену й бігала біля кафедри. Ви уявляєте! Собака бігає по сцені, і нікому до цього немає діла. Очевидно, там простіше до всього ставляться.
Анджюнган: крусейд зцілення з Дмитром Лео
Увечері на служіння зцілення прийшло стільки людей, що частина з них сиділа просто біля сцени. Багато хто сидів на підлозі. Мені сказали, що всередині було понад тисячу людей, а скільки було надворі — невідомо. Церква мені сподобалася… вогонь, пристрасть, спрага, віра. Реакція на слово й молитви була неймовірною. Це одна з найбільш підготовлених церков, які мені довелося побачити в Індонезії за весь час крусейду зцілення.
Мені доводилося робити паузи під час проповіді, бо люди, почувши щось цікаве, одразу починали аплодувати. Вау! Часто в наших церквах доводиться витискати з людей «Амінь»… а тут після кожного висловлювання зал вибухає оплесками й кричить: «Амінь».
Спрага, спрага, спрага… цього так не вистачає в наших сучасних церквах.
На тому служінні Бог творив могутні чудеса. Через численні звільнення від бісів у залі стояв сильний шум. Після молитви відбулося чимало зцілень і свідчень, але через втому та жахливий звук ми нічого не розібрали. Я запам’ятав лише одне яскраве свідчення.
Жінка підвелася з інвалідного візка
Жінка приїхала на служіння в інвалідному візку. Під час молитви вона встала й пішла. Пам’ятаю щасливі очі цієї жінки. Вау! Вона засвідчила, що до цього не могла ходити. Пізніше служителі тієї церкви надіслали мені підтвердження, що ця жінка прийшла на наступне служіння без інвалідного візка. Господь дарував їй повне зцілення. На знімках унизу — дві фотографії цієї жінки. На фотографії праворуч (на задньому плані) ви можете побачити порожній інвалідний візок, якого жінка більше не потребує.
Дмитро Лео молиться за паралізовану жінку 
Анджюнган: Господь підняв жінку з інвалідного візка
У залі було дуже спекотно. Наш одяг повністю промок. Удень ми жартували, що хочеться відпочити, поплавати в басейні, посидіти в сауні. Прикро… живемо в п’ятизірковому готелі, де все це є, та ще й безкоштовно, а скористатися цим немає часу. Коротше кажучи, на вечірньому зібранні ми отримали і «басейн», і «сауну» разом узяті.
Завтра знову підйом о 6:00, і на нас чекає довгий 3,5-годинний шлях до наступного міста, де відбудеться крусейд, під назвою Нгабанг (Ngabang). Прошу молитися за нас. Ми втомилися, але тримаємося.
Про що молитися? По-перше, про безпеку. Ми проводимо крусейд у найбільшій мусульманській країні світу. По-друге, про захист нашого здоров’я. Тут нам часто доводиться їсти місцеву їжу. Я нічого не маю проти людей, але антисанітарія тут на кожному кроці.
Сьогодні був свідком…
Ми їли в кафе. Я сидів так, що мені було видно, що робиться за стійкою. О ні! Брудний посуд беруть руками, потім цими ж руками беруть чисті склянки, кладуть у них лід із якоїсь бочки, цими ж руками… роблять і все інше. Підійшов чоловік із сигаретою в зубах. Занурив руку в бочку з льодом, пригорщею набрав льоду в пакет… Коротше кажучи, в Індонезії я молюся перед прийомом їжі так, як ніколи раніше. Ще потрібно молитися про те, щоб Бог дав нам сили все встигати. Нам доводиться постійно пересуватися. Ми перебуваємо на екваторі, надворі парилка, одяг швидко намокає і втрачає свіжість. Одяг доводиться щодня прати, сушити й прасувати, водночас нам потрібно щодня переїжджати з місця на місце. Якщо одяг не встигає висохнути, доводиться брати його в дорогу мокрим, а потім знову перепирати. Розумієте, так?
На завершення… Я не скаржуся, а просто розповідаю про реальність крусейдів і місіонерських поїздок, щоб у вас була правдива картина того, що відбувається. Поки я був удома, я думав, що це весело — поїхати до Азії та послужити іншим народам. Але тепер бачу, яка це важка праця. Можливо, ці статті в когось викличуть насмішки — це нормально. Можливо, хтось трохи мене покритикує — це теж нормально. Але, можливо, хтось побачить місіонерство з іншого боку й зробить для себе певні висновки.
Будьте благословенні.
З любов’ю, Дмитро Лео.
На завершення — трохи індонезійського поклоніння.
