Передмова
Це сталося 19 липня 2004 року. Напередодні видіння я молився ввечері, промовляючи: «Господи, ми такі непостійні. Твоя церква починає багато справ і не завершує їх. Покажи нам, як бути пильними та постійними, як не охолонути й виконати Твою волю. Що може допомогти нам залишатися готовими до Твого приходу?»
Потім я ліг спати.
Вранці я прокинувся в жаху: за вікном було ще темно, і мені було страшно навіть розплющити очі. Сон був настільки реалістичним, що я боявся побачити його наяву. Знову повернувшись, я поринув назад у сон. Це повторювалося кілька разів, доки я нарешті не вирішив устати з ліжка. Поглянувши на годинник, я здивувався: була вже 11-та година дня! Мене охопив страх — скільки часу я проспав!
Я підійшов до вікна і… побачив знайомий краєвид рідного міста. Усе було спокійно. Поступово мої емоції вщухли, і я взявся до справ. Я записав видіння, і тепер ви можете його прочитати.
Видіння
Я йшов вулицею рідного міста. Був теплий осінній день. Але щось здавалося дивним: навколо панувала підозріла тиша. На вулицях не було ні машин, ні людей. Лише зрідка я помічав перехожих, але вони наче мене не бачили. Пройшовши трохи вперед, я підійшов до перехрестя й подивився праворуч. На горизонті палало вогнем сусіднє місто. Величезна стіна диму та попелу здіймалася в небо.
Місто руйнувалося по всьому периметру. Вогонь наче виривався і з небес, і з-під землі. Було дивно, що шум руйнувань майже не долинав до мого міста, через що виникало оманливе відчуття безпеки, попри хаос, що відбувався. Я вдивлявся вдалину й зрозумів, що руйнування рухаються в наш бік із величезною швидкістю. За розрахунками, вони мали досягти нашого міста через 30 хвилин.
Раптом я почув тривожний голос диктора по радіо, який повторював: «Усім жителям потрібно негайно залишити місто.»
Я зрозумів, чому вулиці були напівпорожніми.
Першою думкою було бігти додому за сім’єю, але наш будинок знаходився далеко. Я зрозумів, що не встигну туди дістатися, і побіг до найближчого будинку, намагаючись знайти укриття. Але невдовзі зрозумів, що це місце мене не врятує. Я продовжив пошуки безпечного місця, але й інші будинки здавалися марними сховищами.
Тоді я попрямував до адміністративної будівлі й спустився до підвального приміщення, де вже було багато людей. Тут було тепло й здавалося безпечно. Люди навколо сміялися, жартували, наче не усвідомлювали, що за кілька хвилин усе тут буде зруйновано. Я не витримав і, усвідомивши загрозу, вибіг на вулицю, побігши додому до сім’ї.
Вбігши до нашого дому, я крикнув дружині та дочці: «Швидко збирайтеся! Все ось-ось обвалиться!» Поглянувши у вікно, я побачив, як уже почали руйнуватися сусідні будинки. Земля під ними почала рухатися, наче хвилі на морі.
Я крикнув: «Швидше! Ми можемо не встигнути!» Ми вибігли на вулицю й помчали геть. На околиці міста ми приєдналися до тисяч інших людей, які тікали з міста. Дороги навколо були заповнені автомобілями, що повільно просувалися вперед.
Залишивши наше місто, ми дісталися великого міста з аеропортом. Там ми зустріли знайомих, які приїхали, щоб забрати нас.
