Справжнє свідчення зцілення від внутрішньої кровотечі. Боже чудо, сильна молитва та жива віра в дії. Християнське свідчення про Божу силу, зцілення та відновлення. Дивіться й зміцнюйтеся у вірі.
Це свідчення вже «дозріле», перевірене часом, із гарантією Божої вірності. Це свідчення про Божу славу в житті нашого сина Влада.
Сталося це близько шести років тому. Влад пішов до дитячого садка. Через кілька днів мені зателефонувала вихователька й сказала, що він сам на себе не схожий: не бігає, не розмовляє, млявий, йому явно погано. Попросили терміново забрати його додому.
Коли я його побачила, то зрозуміла — стан справді тяжкий. Удома він попросився до туалету. Я зняла його з унітаза й побачила калюжу крові. Стало зрозуміло — внутрішня кровотеча. Ми негайно викликали швидку. Вона приїхала дуже швидко, і нас терміново доправили до міської дитячої лікарні.
Шестирічну дитину з внутрішньою кровотечею прийняли без зволікань — цей стан може бути смертельно небезпечним.
Перше чудо сталося вже під час огляду. Лікарка промацувала живіт і раптом сказала:
— Ого… справа щось намацала.
Перейшла на лівий бік — нічого. Знову повернулася праворуч:
— А де воно? Куди поділося?
Тоді я була в шоці, але вже знала Божу силу — раніше в нашому житті сталося надзвичайно сильне зцілення Влада від генетичного захворювання. Я знала, що Бог вірний.
Нам терміново призначили лапароскопію — процедуру, під час якої через невеликі розрізи оглядають органи черевної порожнини, щоб знайти джерело кровотечі. Серед можливих причин лікарі називали найтяжчі: пухлини, кісти, виразки кишечника та багато іншого. Я підписувала документи, зокрема згоду з ризиком летального наслідку. Цей стан може зрозуміти лише мати чи батько.
Операція мала тривати максимум дві з половиною години. Нас попередили: якщо знайдуть джерело кровотечі — одразу оперуватимуть. Ніхто не знав, чим усе закінчиться.
Ми з мамою весь цей час молилися. Стояли на колінах, славили Бога, плакали й довіряли. Люди дивилися на нас як на дивних, але нам було байдуже.
Минуло дві години. Потім ще пів години. Інших дітей уже вивезли з операційних, а нашого — ні. Ніхто до нас не виходив. Кожна хвилина здавалася вічністю.
У найкритичніший момент я стояла біля вікна й дивилася на сосни. І раптом усередині ясно почула запитання:
«А якщо буде не так, як ти хочеш? Ти все одно будеш Мені довіряти?»
Я зрозуміла, про що йдеться. Якщо Господь забере дитину — чи довірю я Йому?
Я розмірковувала. Чи довірю сина Богові? Так, із Ним йому буде добре.
А як я сама це переживу?
Як відреагує мій невіруючий чоловік і його сім’я?
Чи зможу встояти?
І я сказала:
«Так, Господи. Я довіряю Тобі. Як Ти вирішиш — так і буде».
Тієї ж миті тягар, наче двадцять вантажівок на грудях, миттєво зник. Прийшов мир.
Через кілька хвилин відчинилися двері операційної. Вийшла завідувачка відділення й сказала:
— У нас усе добре. Операція не знадобилася. Ми двічі зробили лапароскопію — і нічого не знайшли. Джерела кровотечі немає. Такого не буває.
Ми з мамою сказали:
— Ми молилися. Це Бог зцілив.
Лікар обережно відповіла:
— Можливо… Але потрібно обстежитися далі.
Коли Влада вивезли після наркозу, він усміхався. Я запитала:
— Ти знаєш, що в тебе все добре?
Він відповів:
– Мамусю, до мене приходив Ісус і зцілив мене.
Я відвернулася й заплакала. Щойно я була готова віддати дитину Богові — і отримала її назад здоровою.
Усі наступні аналізи були ідеальними. Лікарі не могли цього пояснити. Нас попереджали про можливі рецидиви, ремісії, ускладнення. Але нічого з цього не сталося.
Перед контрольними аналізами я відчувала, що потрібне молитовне благословення. Пастор помолився простою сімейною молитвою — і результат: ми були абсолютно здоровими.
Минуло вже понад шість років. Влад повністю здоровий. Ми їмо все. Жодних діагнозів, жодних обмежень. Навіть шрамів від процедури не залишилося.
Я дякую Господу за Його вірність. За те, що Він — люблячий Отець. За те, що зцілює і береже.
І сьогодні я молюся за всіх, кому потрібне зцілення. Нехай Божа сила торкнеться вас. Приймайте вірою.
В ім’я Ісуса Христа.
Амінь.
